Ми – проти насильства!                                                    Розумівська бібліотека долучається до щорічної Всеукраїнської акції «16 днів проти насильства». Акція розпочалась зі створення книжкової виставки «Ми всі різні, але у нас у всіх рівні права», на якій розміщена інформація «Захисти дітей та їхнє майбутнє», «Мовчати не треба», «Жінки, мир, безпека», «Булінг», «Як протидіяти домашньому насильству», «Насильство, можна подолати» та буклети з номерами телефонів гарячої лінії. Основними завданнями акції є привернення уваги громадськості до двох актуальних проблем: запобігання та протидії домашнього насильства та торгівлі людьми. На годині спілкування «Що породжує насильство, та його запобігання» бібліотекар розповіла про види домашнього насильства, а також про те, що потрібно робити у випадку насильства у сім’ї, куди звертатися по допомогу у випадку проявів насильства у сім’ї та як уберегти себе від насильства. Присутні переглянули відеоролик «У чому причина насилля серед дітей», ознайомились із законодавчими та нормативно-правовими актами щодо протидії торгівлі людьми та міжнародними документами в галузі захисту прав людини.

 Куди звертатися за допомогою, якщо стали жертвою домашнього насильства

·       -  викличте поліцію за номером 102

·      -   зателефонуйте на Національну "гарячу лінію" за номером телефону: 0 800 500 335 або з мобільного 116 123

·    - якщо ви зазнали фізичного чи сексуального насильства і потребуєте медичної допомоги, одразу звертайтесь до лікарні чи поліклініки. Звідти інформацію передадуть до поліції

·       - зверніться до центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді. Там фахівці нададуть психологічні консультації

·      -   якщо у сім`ї є діти, які стали жертвами насильства або були його свідками, тоді слід звернутися до служби у справах дітей

·     - надати тимчасовий притулок жертвам домашнього насилля або ж допомогти вирішити деякі проблеми можуть громадські організації, наприклад, "Ла Страда Україна". Зокрема, посприяти з одягом для дитини, їжею, ліками.

·       - отримати безкоштовну юридичну допомогу можна в Центрах безоплатної правової допомоги. Юристи можуть допомогти із розлученням та захистом майнових прав.

         Не закривайте очі, якщо стали свідками домашнього насилля! В такому випадку ви теж можете звернутися до вищезгаданих установ, отримати інструкцію як діяти та поговорити з потерпілою/потерпілим, надати їм тим самим допомогу і навіть врятувати життя.

            Говоріть про це! Говоріть з колегами, друзями, родиною, і особливо з дітьми про те, як протидіяти насиллю, як не здійснювати його проти інших осіб. Розповідайте про те що це протиправна дія, яка завдає шкоди здоров'ю, психічному стану та загрожує життю. Можете писати про це у соціальних мережах, щоб донести думку щодо протидії та боротьбі з гендерно-обумовленим насиллям. Якщо ви фахівець в цій темі, то проводьте тренінги, семінари, круглі столи, конференції. Якщо у вас є всі можливості — станьте лідеркою чи лідером для тих жінок/чоловіків, які стали жертвами фізичного, психологічного чи економічного насилля. Підтримуйте їх, інформувати про способи розв'язання проблем.

                                                      В Розумівці відбувся

«День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років.

 Україна пам’ятає …..»

 

24 листопада у філії «Музей історії села Розумівка» комунальної установи «Олександрівський краєзнавчий музей» пройшов «День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Україна пам’ятає…». Його метою було вшанування жертв Голодомору, влаштованого владою 90 років тому.

Цю скорботну дату ми згадали в реаліях нової боротьби за виживання української нації. Через 90 років після вчинення Голодомору-геноциду на теренах України Росія вчиняє новий геноцид – війною. Одвічний ворог нас знову намагається «денаціоналізувати» та упокорити, щоб не випустити з-під свого впливу та не допустити зміцнення української державності. Методи новітнього путінського режиму мало відрізняються від сталінських: вбивства, терор голодом і холодом, залякування, депортації.

Українська нація мужньо чинить спротив значно чисельнішому ворогу. В нас немає іншого вибору, ніж вистояти. Інакше історія закине українців на нове коло вже пройдених випробувань. Ми пам’ятаємо уроки минулого й не хочемо повертатися в «тюрму народів». Саме національна пам’ять робить нас сильнішими, надає сил для подальшої боротьби.

У  Дні пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років «Україна пам’ятає…»  взяли участь здобувачі освіти Олександрівської філії «Олександрівський ліцей № 1» 8Б - 9А класів, класні керівники Бабич Л.А. та Левенець Л.В. На заході були присутні Розумівський старостинський округ та староста сіл Розумівки та Миколаївки Микола Христенко.

Увазі присутніх завідувачка філією «Музей історії села Розумівка» КУ «Олександрівський краєзнавчий музей» Анна  Горобець та бібліотекарка Розумівської філії КЗ «Центральна бібліотека» Олександрівської селищної ради Любов Журба розповіли про події 1932-1933 років в Україні та на Олександрівщині, в селі Розумівка, запропонували переглянути відеоролик «Не забути Голодомор», відео-спомин «Голодний дух».

Гості оглянули тематичну виставку  «Голодомор 1932-1933 років – злочин проти українського народу».

Під час роботи з  юними відвідувачами були використанні різні методи роботи: інтерактивні, активні, наочні, практичні.  Діти по черзі спробували відобразити загальну картину Голодомору на папері,  використавши свої знання,  почуте в музеї, уяву обговоривши це між собою. Відвідувачі на інтерактивній дошці склали та записали сенкан (вірш, що складається з п'яти рядків) на тему Голодомору:

«Голодомор

Жахливий, несправедливий, убивчий

Знищує, вбиває, калічить.

Несе народу смерть,

Геноцид.»

Організатори заходу також підготували інсценівку на тему Голодомору.

У філії КЗ «Центральна бібліотека» Олександрівської селищної ради Любов Журба  презентувала виставку-реквієм «Скорботна свічка пам'яті святої».

 Пам'ять про мільйони українців, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932-1933 роках, пам'ять тисяч українських сіл і хуторів, що зникли з лиця землі після найбільшої трагедії ХХ століття, учасники заходу вшанували хвилиною мовчання. Вони запалили свічку пам'яті – вияв нашої скорботи за жертвами і віри у те, що в майбутньому  подібні трагедії не повторяться.

 

 НАЗАВЖДИ У НАШІЙ ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛІ УКРАЇНЦІ ВІД ГОЛОДОМОРУ!

Сьогодні, 25 листопада, по всій Україні проходить акція «Запали Свічку Памʼяті». Вшановується пам’ять про українців, які померли 90 років тому від страшного голоду геноциду, організованим сталінським режимом.

В селі Розумівка на сільського кладовищі біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору о 16.00 відбулася поминальна панахида, провів її настоятель протоієрей Михаїл. Участь у панахиді взяли Розумівський старостинський округ та жителі села. На закінчення присутні вшанували хвилиною мовчання загиблих від голодомору земляків, трагічно померлих 1932-1933 років, поклали квіти, запалили свічки та встановили їх до пам’ятного знаку.

                                         Від Революції гідності до України гідності

              До 10 річчя Революції Гідності та Свободи, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року - лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свободи людини і громадянина, національних інтересів нашої Держави та її європейського вибору в бібліотеці  оформлено виставку-перегляд «Незламний дух нескореної нації».

            10 років тому, 21 листопада 2013 року, на майдан Незалежності у Києві вийшли кілька сотень людей, щоб висловити свій протест проти рішення влади, яке загрожувало Україні втратою незалежності та перекреслювало її європейське майбутнє. Того листопадового вечора ніхто не здогадувався, що в історії не тільки України, а й усього світу починається новий етап і що події, які відбуватимуться наступні  94 дні – перший крок на шляху до драматичних геополітичних змін. Їх тригером стало продовження боротьби українського народу, що велася не за матеріальні блага чи владу, а духовні цінності – Гідність і Свободу. Цінності, про які у Європі не говорили, бо вважали їх очевидними, про які в росії мовчали, бо вважали їх небезпечними. Запровадження Дня Гідності та Свободи на державному рівні є свідченням визнання важливості цих цінностей як наріжних для українського суспільства.

 

 

                                     Заховалось під крилом діброви...

      До вашої увага подарована книга з автографом відомих краєзнавців Василя Білошапки та Миколи Коломійця «Заховалось під крилом діброви», в якій міститься розповідь про минуле і сучасне села Бандурового Олександрівського району та його славних людей. У книзі використані фотографії Миколи Коломійця, Василя Білошапки, з фондів Олександрівського районного краєзнавчого музею, Кам’янського державного історико-культурного заповідника, Державного меморіального музичного музею-заповідника П.І.Чайковського, з приватних архівів жителів Бандурового та вихідців із нього. В книзі на сімнадцятій сторінці в розділі «Бог створює добрі справи людськими руками» згадуються спогади Олени Вовченко (Зеленько) жительки села Розумівка. В розділі «Такі то дива творились…» можна знайти розповіді про русалок, мавок, домовиків, упирів, перелесників, відьом тощо, записаних на народних переказів, зібраних у Чигиринському повіті Київської губернії.

                      Голодомор (1932—1933) — українська трагедія

        В 2023 році Україна вшановує 90-ті роковини Голодомору-геноциду. Цю скорботну дату ми згадуємо сьогодні в реаліях нової боротьби за виживання української нації. Через 90 років після вчинення Голодомору-геноциду на теренах України Росія вчиняє новий геноцид – війною. Одвічний ворог нас знову намагається «денаціоналізувати» та упокорити, щоб не випустити з-під свого впливу та не допустити зміцнення української державності.

      До вашої уваги книга «Голодомор 1932-1933: Олександрівський вимір» Білошапки В. В., Петренко І. Д.. Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2006. - 296 с.

     Книга містить спогади, фотографії, архівні документи, що розповідають про голод 1932-1933 років на території Олександрівського району Кіровоградської області. Розрахована на широке коло читачів.

Ст.3

       Жить стало лучше, жить стало веселее Йосип Сталін

    Ми покінчили назавжди і безповоротно зі злиднями в селі, з постійною загрозою голоду, яка за царя і поміщиків висіла над десятками мільйонів селян. Сергій Кіров. З промови 12 березня 1933 року

                                 Голод в Україні. Факти

     Факти про наявність голоду в Україні у 1921-1922, 1932-1933 та в 1947 роках більше не підлягають ніяким сумнівам. Хоча протягом багатьох років ці факти, зокрема, голоду 1932-1933 та 1947 років, категорично заперечувалися радянською владою. Будь-які спроби в середині країни озвучити ці малоприємні для влади факти піддавалися жорстокому переслідуванню авторів цих спроб. Це тривало до початку 90-х років XX століття. Найжорстокішим за розмахом та наслідками був голод 1932-1933 років, тому мова в пропонованій книзі йтиме лише про нього.

                                          Походження голоду

     Хто і як би нині не трактував причини голоду 1932-1933 років, цілком зрозуміло, що його походження полягало у цілеспрямованому прагненні тогочасної держави до хоча б часткового винищення українського народу.

                                      Тривалість голоду

   Перебіг подій голоду не дає підстав точно визначити день початку і закінчення голоду, однак незаперечним є те, що сутужно з продовольством, особливо на селі, було вже в 1929-1930 та двох наступних роках. Власне голод розпочався в кінці літа 1932 року, досяг своєї вершини на весну 1933 року і закінчився влітку 1933 року. Найтрагічніша ситуація склалася у березні-квітні 1933 року. Саме в цей період, перенісши тяжкі випробовування суворої зими, вичерпавши останні запаси продуктів, 4 селяни помирали голодною смертю увеликих кількостях. На середину літа 1933 року масове вимирання українців припинилося, хоча потрібні були роки і десятиліття для пом’якшення трагічних наслідків голоду.

Ст. 163-173. Спогади про голодомор жителів села Розумівки та Миколаївки.  

     БЕЗЛЮДЬКО Іван Юхимович, народився в 1926 році в селі Розумівці. Записала учениця Голиківської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів Шпильова Світлана в 2005 році.

    Весна 1933 року видалась дуже дощова. Майже кожного дня, а тойкілька разів на день, пускались дощі: то краплисті, мов сіяні на решето, то дрібні, мов пропущені через густе сито. На сільських вулицях повиростали бур’яни по коліна. Лише серединою шляху, мов дві довгі, чорні змії, пролягали колії. Розтовчені кінськими копитами та колесами грабарок, що проїздили коли раз, а коли й двічі на день. Ось і нашеподвір’я. тільки-ноперестав дощ. Пов’язана хусткою молодиця (моя мати – Безлюдько Текля Юхимівна) викотила з повітки жлукто, поставила його над узвозом і вкладає на низ околот, а потім сорочки, спіднички та штанці, пересипаючи їх попелом. Коли жлукто наповнилося, простеляє одяг околотом, кладе на два дерев’яні круги, а на них – розпечену залізяку, певне із старої сівалки – вищерблену зірчату. Все це поливає окропом. Цей процес називається золінням. Семирічне хлоп’я (це був я) в міру сил допомагає матері. То одяг підносить, то околот. Над жлуктом звився клубок пари з попелом… Тут почулось чавкання копит та тихе шарудіння коліс. Вулицею їде грабарка, запряжена худими каштановими кіньми. Веде коней чоловік у рудій латаній сорочці і таких же засмальцьованих штанях. Одна холоша закочена до самого коліна, друга теліпається довкруж худої ноги. За возом ідуть ще двоє чоловіків. Худі, виснажені конізайшли в калюжу й стали.

– Но! – стиха гукнув візник, замахуючись дубцем.

– Не гони. Хай спочинуть, – сказав один із тих, які йшли за возом.

   Я стою на узвозі і не зводжу очей із грабарки, в якій лежать мертві. Скільки їх – розібрати неможливо, бо складені тіла, як попало: головами в різні боки, в тих же позах, в яких застала смерть. Верхнім горілиць лежить наш недалекий сусід, якого по-вуличному називали Хльобайло. На синьому одутлованому обличчі біля скроні ледь сіпнулася жилка.

– Мамо! – гукаю. – Мамо, а дядько Хльобайлоще не вмер. Он, дивіться, кліпає!

Мати витирає руки об фартух, підходить до воза і теж оглядає страшну поклажу.

– І, справді, – каже, – він же живий. Навіщо ви його везете?

Чоловіки понуро мовчать. Потім один відповідає:

– Зараз живий, а до вечора помре. А мені знову гнати коней на цей

куток?

   Чоловік витягає папірець, насипає в нього дрібку тютюну, скручує самокрутку і бурчить:

– Живий… Тут, осьо, сам… Ходиш і не знаєш, чи ти живий, чи ти вже вмер. Не сьогодні, то завтра помре ваш сусід. Яка різниця, а ти коней поганяй.

    Чоловік так лайнувся, що аж коні здригнулися та повільно рушили з калюжі. Мати стояла, мов скам’яніла. Лише сльози котилися пощоках та капали на землю. Процесія повільнопосунула далі вулицею. Скорочавкання копит затихає.

– О, Господи! – подає нарешті голос мати та рушає до жлукта.

     Я плентаюсь за нею, наче онімілий. Ця картина так вразила мене, що закарбувалась в пам’яті на всежиття. Не було жодного року, щоб мені не снився дядько Хльобайло. Навіть на фронті, в партизанському загоні. Лежить отак сусід на возі, на купі мерців, а синяжилка сіпається на скроні…

БУЛЬБАК Параска Михайлівна, народилася 1922 року в селіРозумівці, запис ЗеленькоО., 2001 рік.

   На невисокому мальовничому пагорбі стояла біленька хатина. В ній жила сім’я мого батька Михайла Мачака: дружина Олександра, сини Григорій, Максим, Семен і я – Параска. Лихо 1933-го не обійшло й нашу оселю. Одного разу захворів маленький Сеня, а вдома нічого з їжі нічого не було. Мати не знала, що робити, як врятувати Семенка. Ізнайшла вихід. Були в неї дуже гарні вишиті рушники. От вона дала мені одного рушника і пляшку, щоб пішла до сусідки та попросила за рушник молока. Коли я прийшла до тітки, то не могла через сльози, які душили, сказати ні слова, тільки вимовила: “Сеня хворий…”. Простягла рушник й пляшку. Та тітка втішила, налила молока, сказала: “Не треба мені рушника, нехай Сеня видужує.” Був унас дуже великий килим, на всю стіну. На ньому зображений ліс, лісова дорога, по якій йшла хитра лисичка. Нам, дітям, дуже подобався цей килим. Ми часто розмовляли з лисичкою, просили її розповісти казочку і розповідали самі собі казки за неї. Та важко було дивитись батькові на голодних дітей, от він взяв килим і пішов на базар: “Може хто поміняє на борошно?” І таки поміняв, дали за того килима аж... два пуди справжнього білого борошна. Потім сушили липові листки, розтирали їх, додавали трішки борошна, і пекли оладки. Та навіть таких оладків в досталь не було. По одному давали вранці, ще по одному - ввечері. А килим з лисичою таки врятував нам життя.

ЗИМЕНКО Палажка Гордіївна, 1916 рокународження, селоРозумівка, записано Мачак Н., Поборончук А., ХристенкоЮ. - учнями Розумівської загальноосвітньої школи І - ІІІ ступенів 14.09.2005 року.

   Нині маю 89 літ, а події страшного 33 –року живі в пам’яті. Тим уже однаково, хто помер, кого звозили грабарками та вкидали уяму без розбору, або хто сам приходив до страшної ями та чекав смерті. А мені ятрить душу спогад. Весна 33–го видалася дуже дощова. Майже кожного дня ішов дощ. Я насилу пересувалася від постійного недоїдання до дядька Петра і тітки Оксани, які обіцяли віддати мені зароблені у них сачок і блузу. «Гайда до хати!» - запросила вона мене. В хаті тітка Оксана дістала з пазухи ключ, відкрила скриню і дістала перепічку. Відрізала окраєць, посипала сіллю і дала мені. Я накинулася на їжу. А тітка дивилася на мене і сльози, мов великий горох, котилися по її щоках і падали на босі ноги. А я хотіла і не могла зупинитися, щоб не жувати. За своє життя я їла багато хліба: білого, чорного, пшеничного, їла булки, батони, але такого смачного – не куштувала ніколи більше в житті. Я й незчулася, як з’їла той шматок і з здивуванням подивилася на свою руку без хліба і на тітку, і також заплакала. Тітка подивилася на перепічку, на мене, подумала, щось зашептала ледь чутно губами і пошепки сказала: «Віднеси, доню, додому, своїм!» Я сховала на грудях дорогоцінну ношу, той скарб і радісна, щаслива рушила додому. Дощ перестав, виглянуло сонечко. Ось уже видно наш двір. Як же зрадіють мої домашні, що я принесла крім одежі, ще й хліб. І здавалося мені, що я ніби поздоровшала, бо їла сьогодні хліб. Раптом почула слабий голос нашого сусіда дядька Косяка: «Палазю, із заробітків ідеш? Що ти заробила?» «Еге ж, дядьку, із заробітків!» - іщосили стулила руки на грудях, щоб не загубити своє багатство. «А мені хоча б шматочок хліба, може вижив би?» - ледь чутно сказав дядько Косяк, заплющив очі і сперся об стіну. Так і сидів на просьбі, дивлячись на сонце крізь напівзаплющені очі. Дядько був добрий, щедрий, завжди пригощав нас – дітей, яблуками, грушами. Хотілося дати йому ш маточок хліба, але я пожаліла. Додому, швидше додому! І раптом я омертвіла, ноги стали немов дерев’яні : по вулиці йшли голова сільської ради Федір Бугаєнко та міліціонер Кучугура. «Мабуть, йдуть за моїм заробітком, за моїм хлібом!» - майнула думка. І я, напружуючи всі сили, доплентала у свій двір. А через кілька днів дядько Косяк помер. І в мене так стало пекти в грудях, я плакала і думала, що через мене він помер. Мати мене втішала, говорила, що я не винна. І я наче і вірила, і вірю, але ятрить душу, пече той спогад, як рана, що ніколи не заживе.

ЗЕЛЕНЬКО Тетяна Михайлівна, 1920 року народження, село Розумівка. Записали учні Розумівської загальноосвітньої школи І - ІІІ ступенів Прус Олена, Горобець Оксана, Журба Олег.

  Я добре пам’ятаю голод 32-33 років. Важкий сум охоплює душу при спогадах про ці роки та нестерпно болить серце. Уявіть собі – коли на вулиці появлялася підвода з головою сільської ради, чи з міліціонером, чи з активістами, то люди закривали хати, а самі ховалися в погріб, чи йшли з дому десь на другий куток, тільки не зустрітися з цими людьми. Оце така була влада! Пригадую, 33 рік. Мати – Голинська Марія Луківна золить у жлукті одяг нашої сім’ї. Нас п’ятеро – батько Михайло Наумович, діти – Домаха, Андріян, і я – Тетяна. Я в міру своїх сил допомагаю матері – підношуодяг та околот. Ось мама розігнула натрудженуспину і, завмерши, дивиться в другий кінець вулиці. Звідти їде грабарка, запряжена худющими виснаженими кіньми. Їх веде чоловік – теж худющий, щой і щік немає, самі очі на все лице. Вони доїхали вже майже до нашого двору, коні, що ледве переставляли ноги, стали і схилили голови аж до землі. «Спочиньте, постійте!» - почулося візникове. А я стояла і не зводила очей з грабарки, в якій лежать мерці. Скільки їх – не розберу, бо складені без всякого порядку, з різних боків виглядає то нога, то рука, то голова, то зігнуті, то скрючені пальці рук вчепилися уволосся, лежать утих позах, уяких їх застала смерть. «Но-о!» - стиха гукнув візник. Коні рушили. І все на возі заворушилося. А мені здавалося, що їх живих везуть хоронити.

КРАСЮК Марія Юхимівна, народилася 1930 року в селі Розумівці, запис Красюк Людмили, 2001 рік. Найбільше запам’яталося, як ходила в дитячий садок, де годували горохом, в якому завелися черв’ячки. Ніхто його не перебирав… Їли, що могли добути. Навіть котів і собак. Люди під час голоду стали злими і жорстокими заради шматка хліба, їжі. Один чоловік, який дуже хотів їсти, вбив свою дружину, посолив у діжцііз’їв.

ЛИСЕНКО Одарка Трохимівна, народилася 1921 року в селі Розумівці, запис Прус Олени та Журби Олега, 2001 рік.

    Пам’ятаю, що було у нас поле, і батько з матір’ю косили на полі. В 1929 році розпочалася колективізація, мій батько одним з перших записався в колгосп. У нас залишився один мішок жита на горищі на посів і все. Сусіди попросили заховати 10 мішків зерна у нас, а одна бабка, цікава така, видала нас, приїхали і забрали ті 10 мішків і наш останній мішок. Під час голоду на Кубані був хліб і туди їздили міняти його на різні речі. Поїхав і мій батько, а ми залишились. Сім’я в нас була немала: батько, мати і четверо дітей. Троє братів мала: Петро – 1918 року народження, Василь – 1927 року, Сашко – 1931 року народження. Та як поїхав батько, то довго не було. У цей час померла і мати, і мої брати. Брат Петро і мати померли в одну ніч. Приїхали чоловіки підводою, запряженою биками, винесли в рядні матір, а потім брата. Привезли на кладовище, а ями готові були: викопані людьми, яких посилали з наряду. Опустили моїх рідних в яму, я стою та плачу. Тоді дід Семен говорить: “Пхайте і її туди, щоб потім не морочиться”. Я дуже злякалася та почала карабкатися по глині, видерлась і втекла. Залишилася я одна в хаті. Їла, що прийдеться: паслась на спориші, збирала листя з акації. Тоді повернувся й батько. Заходить ухату чорний, обідраний, пухлий, а я його боюся. В колгоспі були коні, яких забрали в людей. Їх не було чим годувати, то вони здихали. Ці коні вивозили до лісу Довжок на площадку і там дерли з них шкіру. Шкіруту збували в колгосп, а людям роздавали м’ясо. Пішли ми з сусідкою по те м’ясо, одержали порцію, йдемо додому, а назустріч прямує один чоловік. Жінка й каже йому, що м’яса вже він не застане. От він мене відіпхнув, бо я була ще мала, і м’ясо кінське забрав. Я гірко заплакала, але робити було нічого. І ще пам’ятаю: коло комори, що знаходилася на колгоспному дворі, сиділо багато дітей і чекали, поки комірник буде роздавати по 2 ложки половки гречаної і ложку патоки в жменю.

ЛИСЕНКО Параска Андріївна, народилася 1919 року в селі Розумівці, запис Еншиної Маргарити та Довженко Оксани, 2001 рік.

   Взимку і навесні 1933-го зовсім не стало чого їсти. Дуже голодували. Їли жом-брагу, привезену з цукрозаводу. А люди в селі мерли й мерли. Для дітей-сиріт відкрили інтернат. Тим часом селом ходили люди, які витрушували зерно, хліб. Часто приходили й до нас. Шукали у погребі, в коморі, у скрині… Влітку, коли почало достигати жито, жали колоски, сушили їх. Зернята варили. Так і вціліли.

        Рушник вишитий український. Село Розумівка, 1933 рік.

   Цей рушник вишила у 1933 році колгоспниця села Розумівки Параска Семенівна Поліщук (1914-1982). Того страшного року через голод загинув її коханий. Юнакові та дівчині було тоді по дев’ятнадцять років. Не судилось голуб’ятам бути разом… «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога», - вишила на українському рушникові дівчина, яка залишилась вірною своєму коханомуна всежиття. Параска Семенівна так і померла у шістдесят вісім років незаміжньою…

С П И С О К жертв голодомору 1932-1933 років. Село Розумівка

1. БідненкоЯкилина, 7 років.

2. Бідненко Арійон Арійонович.

3. Базарин Іван Самойлович – чоловік.

4. Базарина Олена Якимівна – дружина.

5. Бугаєнко Лукаш Афанасійович.

6. Бугаєнко Трохим Тимофійович – батько.

7. Бугаєнко Параска Трохимівна – дочка.

8. Бугаєнко Андрій – чоловік.

9. Бугаєнко Настя – дружина.

10. Бугаєнко Петро Федорович.

11. Бугаєнко Явтух Федорович.

12. Бурлака Афанась Юхимович.

13. Безлюдько Прокіп – батько.

14. Безлюдько Варвара – дочка.

15. Безлюдько Ілля – син.

16. Бугаєнко Марія Сизонівна.

17. Безносенко Параска Гаврилівна.

18. Безносенко Катерина Пилипівна.

19. Бульбак Юхим, 24 роки.

20. Гончар Катерина Лаврінівна – дочка.

21. Гончар Лаврін – батько.

22. Гончар – дружина.

23. Голинський Макар – чоловік.

24. Голинська Меланія – дружина.

25. Голинський Петро – брат.

26. Голинський Микола – брат.

27. Голинський Григорій Артемович.

28. Голинський Роман – чоловік.

29. Голинська – дружина.

30. Голинська Одарка Сизонівна – дружина.

31. Голинський Архип – чоловік.

32. Голинський Михайло Архипович – їхній син.

33. Голинська Ярина.

34. Голинський Антроп – батько.

35. Голинська Тетяна – мати.

36. Голинський Григорій Антропович – син.

37. Голинський Лука Антропович – син.

38. Голинський Андрій Антропович – син.

39. Голинська Марина Антропівна – дочка.

40. Голинська Варвара Антропівна – дочка.

41. Голинський Левко,

42. Голинський Федір – брати

43. Голинський Степан,

44. Голинський Антон Уласович,

45. Голинський Семен Уласович – брати й сестра.

46. Голинська Наталка Уласівна.

47. Голинський Федір Мусійович.

48. Голинська Текля Микитівна.

49. Голинська Наталка Ільківна – дочка.

50. Голинський Ілля Романович – батько.

51. Голинський Іван Калістратович – батько.

52. Голинський Іван Іванович – син.

53. Горобець Платон.

54. Горобець Олександра Сидорівна, 4 роки,

55. Горобець Іван Сидорович – 15 років, сестра і брат.

56. Горобець Микола Юхимович.

57. Горовенко Григорій,

58. Горовенко Ольга – брат і сестра.

59. Галамага Явдоха,

60. Галамага Дмитро,

61. Джоган Кіндрат,

62. Джоган Оксана,

63. Джоган Андрій,

64. Джоган Надія – сім’я.

65. Джоган Дементій.

66. Дзюба Степан.

67. Дзюба Явдоха.

68. Дзюба Юрій Степанович.

69. Дзюба Тимофій Степанович,

70. Дзюба Іван Степанович – брати

71. Дзюба Артем Прохорович,

72. Дзюба Олександр Прохорович – брати.

73. Дзюба Макар – чоловік.

74. Дзюба Марина – дружина.

75. Дзюба Ганна – дружина.

76. Дзюба Аріон – чоловік.

77. Дзюба Іван Якович.

78. Дзюба Вустя.

79. Дзюба Федора.

80. Дзюба Олекса Андрійович.

81. Деркач Марфа,

82. Деркач Петро,

83. Деркач Йосип – сестра і брати.

84. Журба Пилип Микитович.

85. Загурський –чоловік.

86. Загурська – дружина.

87. Їхня дитина.

88. Їхня дитина.

89. Їхня дитина.

90. Зеленько Павло Григорович – батько.

91. Зеленько Марфа Панасівна – мати.

92. Зеленько Олена Григорівна – старша дочка.

93. Їхня дитина.

94. Їхня дитина.

95. Їхня дитина.

96. Зеленько Іван Сидорович.

97. ЗеленькоХаритина Олександрівна.

98. Зеленько Марко – батько.

99. Зеленько Явдоха – мати.

100. Зеленько Марківна – їхня дочка.

101. Зеленько Палажка – мати.

102. Зименко Сава – батько.

103. Зименко Соня – дочка.

104. Зименко Іван Іванович.

105. Задорожній Артем Савович.

106. Задорожній Олекса Овсійович.

107. Задорожня Агафія,

108. Задорожня Марія – сестри.

109. Задорожній Федот – батько.

110. Задорожня Ївга – мати.

111. Задорожній Петро Федотович – син.

112. Задорожня Фросина Федотівна – дочка.

113. Задорожній Мирон.

114. Задорожня Явдоха Іванівна.

115. Коломієць Яким Васильович - чоловік.

116. Коломієць Тетяна – дружина.

117. Коломієць Антон Іванович - батько.

118. Коломієць Марія Антонівна – дочка.

119. Коломієць Григорій Антонович – син.

120. Коломієць Тетяна – дружина.

121. Коломієць Махтей – чоловік.

122. Кулібаба Агафія Іванівна.

123. Кулібаба Петро Трохимович,

124. Кулібаба Олександр Трохимович – брати.

125. Кулібаба Іван Мелентійович.

126. Кулібаба Одарка

127. Красюк Дем’ян – чоловік.

128. Красюк Профіра – дружина.

129. Красюк Галина Тимофіївна.

130. Красюк Василь Карпович.

131. Красюк Степан Пантелійович,

132. Красюк Параска Пантеліївна,

133. Красюк Ганна Пантеліївна,

134. Красюк Пантелій,

135. Красюк Ївга – батьки і діти.

136. КаширнийПетроМитрофанович.

137. Каширна Христя Федорівна.

138. Каширний Мехтодій – батько.

139. Каширний Свирид – син.

140. Кулібаба Кіндрат - чоловік.

141. Кулібаба Явдоха – дружина.

142. Каприця Одарка.

143. Каприця Дмитро – чоловік.

144. Каприця Тетяна – дружина.

145. Куценко Григорій.

146. Куценко Марфа.

147. Куценко Марія.

148. Куценко Андрій Оксентійович – батько.

149. Куценко Олена Андріївна – дочка.

150. Куценко Михайло Іванович.

151. Куценко Семен - батько.

152. Куценко Василина – мати.

153. Їхній син.

154. Їхній син.

155. Кривенко Іван Федорович,

156. Кривенко Петро Федорович,

157. Кривенко Ганна Федорівна,

158. Кривенко Євдокія Федорівна,

159. Кривенко Марія Федорівна – брати і сестри.

160. Кривенко Олександр Костянтинович.

161. Кривенко Марія Костянтинівна.

162. Коваленко Іван Федорович.

163. КоваленкоВасилина Федорівна.

164. Коваленко Ївга.

165. Коваленко Лука.

166. Коваленко Ярина.

167. Коваленко Михайло Лукич.

168. Коваленко Тетяна Луківна.

169. Коваленко Тадей.

170. Коваленко Микола.

171. Красюк Варвара Григорівна – дружина.

172.Красюк Іван Григорович – чоловік.

173. Красюк Іван Мефодійович.

174. Красюк Василь Арсентійович – батько.

175. Красюк Степан Васильович,

176. КрасюкПетроВасильович – сини.

177. Лисенко Іван – чоловік.

178. Лисенко Оксана – дружина.

179. Лисенко Олена Юхимівна,

180. Лисенко Ївга Юхимівна,

181. Лисенко Іван Юхимович – брат і сестри.

182. Лисенко Петро Кононович.

183. Лисенко Іван Сидорович – чоловік.

184. Лисенко Марія Олександрівна – дружина.

185. Лисенко Яків, –

186. Лисенко Палажка,

187. Лисенко Андрій,

188. Лисенко Микола,

189. Лисенко Настя – батьки і діти.

190. Мошуренко Прохір,

191. Мошуренко Вустя,

192. Мошуренко Михайло Прохорович

193. Мошуренко Трохим Прохорович – батьки і діти.

194. Мошуренко Іван Трохимович.

195. Мошуренко Юхим.

196. Мошуренко Сідней.

197. Мошуренко Петро Арсентійович.

198. Мошуренко Микола Васильович.

199. Мошуренко Степан Оникійович.

200. Мошуренко Прохір Степанович,

201. Мошуренко Іван Степанович,

202. Мошуренко Кирило Степанович,

203. МошуренкоВарвара Степанівна – брати і сестра.

204. Мошуренко Вустя Афанасіївна.

205. Мачак Явдоха Яхремівна.

206. Мачак Ганна Яхремівна.

207. Мачак Тимофій.

208. Мачак Явдоха.

209. Мачак Павло Тимофійович.

210. Мачак Йон Володимирович,

211. Мачак Остап Йонович.

212. Мачак Петро Йонович.

213. Мачак Марія Йонівна.

214. Мачак Уляна Йонівна – батько і діти.

215. Марченко Антон Пимонович.

216. Махиня Сила Іванович.

217. Мачак Арсентій.

218.Нечитайло Іван Аврамович.

219. Поліщук Омелько Максимович.

220. Поліщук Мотря Максимівна.

221. Поліщук Юрій Арсентійович.

222. Поліщук Химка.

223. Поліщук Максим.

224. Поліщук Мотря Максимівна.

225. Поліщук Омелько Максимович.

226. Плужник Павло Павлович.

227. Плужник Тимофій.

228. Плужник Семен.

229. Плужник Галина.

230. Пастернак Настя Антонівна.

231. Петриченко Михайло Якимович.

232. Рябошапка Семен Давидович.

233. Рябошапка Мотря Василівна.

234. Рябошапка Микола Семенович,

235. Рябошапка Петро Семенович,

236. Рябошапка Галина Семенівна – батьки і діти.

237. Скрипниченко Іван Іванович – чоловік.

238. Скрипниченко Параска – дружина.

239. Сметана Йосип Михайлович.

240. Сметана Григорій Йосипович.

241. Сметана Катерина Василівна.

242. Стрілець Степан.

243. Ставенко Марко Феодосійович.

244. Ткаченко Фросина Степанівна,

245. Ткаченко Марія,

246. Ткаченко Василь – мати і діти.

247. Ужва Катерина Василівна.

248. Христенко Афанасій,

249. Христенко Петро,

250. Христенко Андрій – брати.

251. Христенко Іван Панасович.

252. Христенко Параска Панасівна.

253. Христенко Оксана.

254. Христенко Теофан Теофанович.

255. Цилюрик Сергій Якович.

256. Яценко Федір Володимирович.

257. Яценко Михайло Федорович.

258. Яценко Василь Федорович.