Історичне минуле села Розумівка
Слава і пам'ять тих людей, які любили Україну і загинули смертю хоробрих, відстоючи її незалежність. Серед них - Холодноярський отаманам Чорний Ворон (Микола Скляр) та триста козаків його загону у 1920 році полягли смертю хоробрих в лісі біля села Розумівка. Пам’ять про цих борців за незалежність України, які мріяли бачити свою Батьківщину вільною, заможною і незалежною, люди з різних куточків України та жителі села Розумівка кожного року збираються біля могили де спочиває вічним сном Чорний Ворон (Микола Скляр) та його бойові побратими, вшановують пам'ять хвилиною мовчання.
Юрій Горліс-Горський, який разом з іншими Холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене….
Загибель Чорного Ворона
Виїхавши з ліса і перетявши шлях, їдемо напростець полями. Їду попереду з Петренко, Хмарою і Чорнотою… Ближче до ліса – мережа трупів густішає; групами і в одиночку, будьонівці і партизани. Праворуч видніли сліди рукопашного бою. Направляємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних вдвічі більше будьоновців, ніж вороновців. Чорното пізнав коня Чорного Ворона (мав надрублене ще давніше вухо). В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею. Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.
- Є тут! – крикнув Андрій…
Ворон без зброї, в окривавленій одежі, роззутий – лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янелі руки – зігнуті на груди, між посіченими пальцями – зложені хрестом для набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран…
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного з тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'ять українського народу.
- Усіх забрати не можемо – перервах задуму Хмара, - але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, тут щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й низько вклонитися за їхню мужність….
Його історію не забуто. Що відомо нам про Миколу Скляра?
Холодноярський отаманам Чорний Ворон Микола Скляр із Жовтих Вод прожив коротке, непросте життя, але воно було наповнене яскравими подіями. Сьогодні про нього пишуть історики, краєзнавці і поети. Навчався він в Катеринославському гірничому інституті, у Першу Світову війну він воював та навіть був офіцером. У травні-липні 1919 року Скляр приєднується до отамана Матвія Григор'єва, але вже у серпні він - сотник Повстанської армії Нестора Махна. Невдовзі Скляр стає другим помічником командувача корпусу Повстанської армії, згодом — командиром кавалерійського полку. Улітку 1920 року Микола на чолі кінного загону (150-200 вершників і 20 тачанок із кулеметами) приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного (Пестушка), який боровся під прапорами УНР. Він увійшов в історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Разом з Степовою дивізією звільняв південь та центр України від більшовиків. У вересні 1920 року Чорний Ворон разом зі Степовою дивізією прибув на Чигиринщину. В Медведівці його вперше і побачив старшина Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський).
Ось як він описував воронівців: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона - триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли «школу Махна», але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів”.
А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким: «Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою».
Після з'єднання Степової дивізії з загонами Холодного Яру, 24 вересня 1920 року в Медведівці, Микола Скляр був присутній на раді отаманів Холодного Яру, Чорного Лісу інших регіонів. Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців почали обговорювати можливість походу на Київ — щоб вибити більшовиків зі столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї Чорний Ворон. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу. В жовтні 1920 року Степова дивізія вирушила в Катеринославську губернію. Їх маршрут перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу йшла на південь України для боротьби з Врангелем. Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, першим зустрів ворога. Будьонівці спершу прийняли воронівців за своїх. Тому й Микола Скляр зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили ворога кулеметним вогнем. Стягнувши на себе ворожі сили, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік - у бік Миколаївки та Розумівки. Тактичної мети було досягнуто: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість Степовій дивізії вийти в район свого формування (Верблюжка — Варварівка — Водяне — Петрове) і захистити своїх рідних від червоного терору. Оточені у маленькому лісочку серед степу, триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені козаки добивали себе на очах ворога. Сам отаман вчинив, як робили японські самураї - застрелив командира черворноармійців та пустив останню кулю собі в голову. В безсилій ярості рубали кінноармійці його мертве тіло... Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Після трагічних подій на місце бою приїхали побратими Миколи Скляра – Юрій Горліс-Горський та Пилип Хмара із села Цвітного. Місцеві показали місце бою. Спочатку побратими думали забрати тіло Чорного Ворона, але потім один із холодноярців сказав:
«Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває!».
Зійшлися місцеві мешканці села Розумівка і навколишніх сіл і вперше у 1920 році віддали шану Чорному Ворону та його загону. Друге вшанування героїв відбулося у 1942 році. На могилу Чорного Ворона знову приїжджає Юрій Горліс-Горський і тут влаштовують панахиду по отаману холодноярців. Очевидці розповідають, що тоді приїхало та зійшлося багато людей. Пізніше, в радянські часи, про це місце було заборонено згадувати. За часів радянської влади, за легендою, під час спроби зруйнувати хрест на могилі Чорного Ворона і його побратимів вдарила блискавка. Сьогодні у лісовому урочищі на околиці села Розумівка, де знаходиться могила отамана Чорного Ворона – Миколи Скляра і його козаків, постійно відбуваються військово-патріотичні заходи, відкриваються дитячі табори, проводяться екскурсії. У 2017 році року було відкрито пам'ятник українському військовому діячу і письменнику Юрію Горліс-Горському, який закарбував образ отамана у романі «Холодний Яр». Вшануймо тих, хто віддав себе, навіть не маючи надії, що чогось досягнуть, але десь жевріла у них маленька надія, що можна щось змінити у вільній Україні. Вони усвідомлювали, що протистояти тій великій агресії, яка йде постійно на Україну, дуже важко, але вони боронилися. Боронимося ми сьогодні знову проти російських загарбників, і в нас є надія та велике бажання, що Перемога за нами, тому що, нас захищають українські козаки Герої. Слава Україні! Героям Слава!
Спогади про Чорного Ворона жителів села Розумівки.
Житель села Зеленько Григорій розповідав, як в десятирічному віці разом зі своїм батьком Ивою бачили кровавий бій на власні очі….. В той день вони орали поле двома кіньми, розпочався бій, одного коня будьонівці вбили, а на другого батько Ива посадив десятирічного сина і погнав коня, а сам лежав у ріллі аж поки бій не закінчився. (записали спогади внуки Зеленька Григорія) Спогади Зеленька Якова Сергійовича жителя села Розумівка.
У нашому селі будьонівці зробили привал на троє суток, це було на Покрову осінню 14 жовтня. Мій батько із сусідом віз горбу сіна на підводі. Незадовго до появи будьоновців у лісі з’явився лісовики (так називали Чорного ворона із його загоном). У цьому загоні був Завгородній з яким мій батько воював на фронті з німцями. Так от цей Завгороднійпри зустрічі сказав: - «Так Сергію не сиди, зараз такий час настав, що сидіти дома не годиться. Треба йти або до красних або до нас. Приходь сьогодні до нас.
Батько раді цікавості прийшов у загін Чорного Ворона і пробувши там три дні. Підійшов він потім до Завгороднього і попросився додому, бо зрозумів, що кочове життя не для нього. Завгородній відпустив і приказав нікому не говорити ні слова про загін. Ось чому батько злякався, коли побачив будьоновців, він думав, що його зразу ж розстріляють.
Батько утік у Миколаївку і там просидів разом з іншими людьми. Не тільки боявся будьоновців, бо простих людей ніхто не щадив, грабували їх, били, записували до заложників.
Чорний Ворон напав на будьоновців перший, бо не знав, що тут ціла армія. Там де зараз стара тракторна бригада на вуглі лісу із кулемета лісовики відкрили стрілянину, а коли будьонівці побачили їх, то відкрили по них стрілянину, та почали їх добивать в молодому лісі під селом.. Там усі і полягли.
Чорний Ворон коли стояли в селі не грабили людей а навпаки у їх був цукор тож вони його заміняли на продукти, а сіно для коней просили у людей.
Спогади Зеленька Якова Сергійовича записала
Корнеєва Л.М. 02 червня 2003 року.
