Могила Чорного Ворона, усипальня родини Раєвських, подорож осінньою Розу...

                                                           Гірке слово «ОСТАРБАЙТЕР».

Сумні долі остарбайтерів, чудовищні злочини проти

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Важка доля остарбайтера випала на долю багатьох українців, зокрема й батьків Марії Коник. В 1942 році на весільний рушник стали Безносенко Яків Пилипович 1922 р.н та ТкаченкоТекла Юхимівна 1924 р.н. в селі Розумівка. А вже 1943 році їх примусово забрали та вивезли гітлерівці на роботу до Німеччини, разом з ними були і подружжя Мачак Овсій Йонович та Мачак Евдокія. Після прибуття всіх вивели з потягу та поставили в коло. Заможні хазяїни ходили по кругу вибирали собі на примусові роботи молодих хлопців та дівчат. Коли один із хазяїв підійшов до Текли та тицьнув пальцем на неї, вона розплакалася та попросила щоб її взяли разом з чоловіком. Хазяїн згодився. Так вони в перший день і розлучилися з подружжям Мачаків. Працювала сім’я Безносенків в трьох хазяїнів, перші два були дуже жорстокі та постійно з них знущалися. Згодом Текла завагітніла, підійшов час народжувати, і ось лікар, який приймав пологи, сердитим голосом запитав у Текли: «Гітлер чи Сталін?». Але добре, що Текла вже знала відповідь, тож швидко відповіла: «Гітлер». (Вона знала від українських дівчат, що в лікарні вбивають відразу немовлят, якщо відповідати на запитання не те, що потрібно почути фашисту). З лікарні вона з сином на руках прийшла назад до свого жорстокого хазяїна. Відразу повернулася з чоловіком до роботи, син лишався у будинку. Одного разу вони повернулися з роботи а їхній синок був вже мертвий. Згодом хазяїн признався, що він його убив. Взяв дуже сильно рукою за хлопчикові геніталії та здавив їх. Хлопчик довго кричав та помер у конвульсіях…. Якимось чудом вони втекли та потрапили до третього хазяїна, дуже доброго і чуйного. Пропрацювали вони в нього до звільнення їх американцями. Коли вони збиралися додому до України, родина хазяїна в якого вони останній рік пропрацювали, дали дуже багато речей, посуду срібного, одягу, продуктів та склали все до трьох валіз, але додому довезли тільки одну (забули в потязі коли побачили рідні кордони України). А вже дома на залізничній станції ФУНДУКЛІЇВКА вони і зустрілися з подружжям Мачаків, які їхали цим же потягом тільки в різних вагонах…..

(Записано зі слів доньки Коник Марії 1950 року народження, 29 листопада 2022 року)

                           Найвидатніша постать України ХVІІІ століття

·           Сковородинівський день у бібліотеці стартував з презентації книжково-ілюстративна виставки «Сковороди зоря у вічність промовля». Літературно-філософська година «Шляхи Сковороди: від початку і до скону» запросила читачів до читального залу бібліотеки. Розпочався захід з розповіді про Григорія Сковороди, як родоначальника і філософії серця, і філософії людини, і філософії життя. Він є одним із символів України, він збагатив її філософську думку та літературу, заклав основи української культурної традиції.  Далі всі охочі долучилися до відкритого діалогу з вшанування пам’яті видатного українського філософа, який і сьогодні з нами та бореться за торжество розуму, підтримує нас у важкі години. В інтернет-центрі учасники заходу переглянули онлайн-подорож до Чорнухинського літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди, де зберігається і досліджується культурна спадщина нації,  активно приймали участь в онлайн анкеті-роздум «Пізнай себе!» з афоризмів великого Українця, що стали крилатими висловами.

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSe3HRn6lJQROqDAZjyDOCR7Fy- Zgn4PibA7bAQ8EWZHQ8B5nA/viewform

                   Ми пам'ятаємо Майдан! Ми вільні громадяни вільної Держави!

     День Гідності та Свободи, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року - лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свободи людини і громадянина, національних інтересів нашої Держави та її європейського вибору в бібліотеці було оформлено виставку-перегляд «21 листопада День Свободи і Гідності.  Захід «Євромайдан. Події і люди» так назвали революційну хроніку, під час якої бібліотекар розповіла про історію виникнення свята та розкрила значення понять гідність, свобода, патріотизм – цінностей, на яких слід виховувати майбутнє покоління українців.

Майдан живе, і буде жити,

Народ, що волі прагне, не здолать,

Бо правду, як Дніпро, не зупинити,

Бо ми – і спів, і гнів, і мир, і рать. 

О. Мороз

                                                           День в історії

      92 роки від початку масового розкуркулення 30 січня 1930 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств…». Цей документ запустив на повну процес репресій проти селян, який більшовики назвали «розкуркуленням».

Сталінський терор, який знищив українське вільне селянство.

Обов'язково прочитайте! Книга Петренка І.Д. «Відібране життя. Розкуркулення на Кіровоградщині» розповідає про надзвичайно трагічний, складний і багатогранний процес в історії Кіровоградщини, відомий як розкуркулення, відтворює великі прогалини в історичній пам’яті, що стосуються періоду 1928 – 1933 років.

https://library.kr.ua/.../vidibrabe_zhyttya-PetrenkoI_.pdf

      Всі без винятку населені пункти сучасної Кіровоградщини – в першу чергу села та хутори, а також міста, зруйнувавши життя та долі десятків тисяч їх мешканців. Тільки впродовж 1929 - 1930 та наступних років за межі тогочасної України було примусово вивезено близько 285 тисяч розкуркулених сімей загальною чисельністю близько 1 млн. осіб [1]. Серед них – ті з наших земляків, які мешкали на родючих землях центру України.

Розділ 30. Опір селян ідеологічному тиску

Уривок з книги. Досить серйозне звинувачення в «проведені розкладницької роботи» та в тому, що є «підкуркульником» та «ворожим елементом», отримав на свою адресу житель села Розумівка Лисенко Євлампій: «У селі Розумівка терармійці артполку (військовослужбовці, які відбували службу неподалік від свого місця проживання. – Авт.) оголосили себе ударниками про проведенню весняної посів кампанії по колгоспу «Червона нива». Але й цій роботі ворожий елемент хоче перешкодити, дискредитувати ударників. Підкуркульник Лисенко Євлампій, непомітно пробравшись до стінгазети, що висіла у конторі колгоспу, поставив на нього (списку ударників. - Авт) і своє прізвище та дописав «ударники по самогон». Сільрадо, негайно притягни хулігана до права, аби в корні присікти його розкладницьку роботу». Ці «злочинні дії» селянина у ставленні до стінгазети «викрила» газета «Колективна праця» 20 березня 1931 року.

Розділ 38. «Боги на вогнищі».

Уривок з книги. «Була у нашому селі церква… За кілька днів розламали (куполи розламали, хрести й дзвони поскидали). Розкопали й могили довкола церкви, все золото шукали. Та знайшли лише золотий хрестик. Стягли докупи і побили молотами надмогильні плити, щоб не муляли начальницьких очей. Того чоловіка, що розгортав могили, вже немає. Помер. Усе жалівся перед смертю: «Дурень я був, молодий…». Усе каявся», розповів Степан Лукович Мачак, 1912 р.н., житель с.Розумівка [506] Станом на березень 1936 року «куркульські недобитки» - Бугаєнко Олена з Розумівки

Отже… «Дух селян був зломлений, рідко хто з них усвідомлював себе не те, що українцем, а й взагалі людиною. Країна і народ були пограбовані до нитки, в ярках, на цвинтарях, у погребах поховано мільйони людей, вина яких лише в тому, що вони мали нещастя народитися українцями», — робить висновок С.Піддубний, дослідник вітчизняної історії [42].

15Владимир Шабанов, Лариса Павловська та ще 13

Поширили: 2

Бачили: 92

Подобається

Коментувати

Поширити

                                                           НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗАБУТТЮ

    Щорічно, 28 жовтня відзначається День визволення України від німецько – фашистських загарбників. В цьому році ми святкуємо 78 річницю. Воєнні дії під час Другої світової війни відбувалися на території України протягом 40 місяців – із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року.  В цей день ми вшановуємо пам’ять воїнів, які загинули в боях за визволення України, та населення, яке постраждало від дій фашистських окупантів. Ми пам’ятаємо усіх героїв, чия боротьба, самовіддана праця і героїзм сприяли звільненню України від нацистів. У серці кожного з нас жива пам'ять про неоціненний внесок українців у спільну перемогу в цій жахливій війні. Тим, хто загинув і тим, хто вижив у пеклі 40-х ми зобов’язані всім, що маємо сьогодні. Сердечна подяка ветеранам війни за героїзм, мужність, терпіння і здобуту свободу. У селі Розумівка, завжди пам'ятатимуть кожного героя, кожного ветерана тієї страшної війни, на жаль у нашому селі не залишилось жодного ветерана, але пам'ять про них започаткована в експозиції «ВОНИ ВИЗВОЛЯЛИ ЄВРОПУ», яка розгорнута в сільській бібліотеці, а також в папці-досьє «Жива історія війни» де зібрані архівні документи, спогади.

 Історичне минуле села Розумівка

Слава і пам'ять тих людей, які любили Україну і загинули смертю хоробрих, відстоючи її незалежність. Серед них - Холодноярський отаманам Чорний Ворон (Микола Скляр) та триста козаків його загону у 1920 році полягли смертю хоробрих в лісі біля села Розумівка. Пам’ять про цих борців за незалежність України, які мріяли бачити свою Батьківщину вільною, заможною і незалежною, люди з різних куточків України та жителі села Розумівка кожного року збираються біля могили де спочиває вічним сном Чорний Ворон (Микола Скляр) та його бойові побратими, вшановують пам'ять хвилиною мовчання.

Юрій Горліс-Горський, який разом з іншими Холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене….

Загибель Чорного Ворона

Виїхавши з ліса і перетявши шлях, їдемо напростець полями. Їду попереду з Петренко, Хмарою і Чорнотою… Ближче до ліса – мережа трупів густішає; групами і в одиночку, будьонівці і партизани. Праворуч видніли сліди рукопашного бою. Направляємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних вдвічі більше будьоновців, ніж вороновців. Чорното пізнав коня Чорного Ворона (мав надрублене ще давніше вухо). В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею. Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

- Є тут! – крикнув Андрій…

Ворон без зброї, в окривавленій одежі, роззутий – лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янелі руки – зігнуті на груди, між посіченими пальцями – зложені хрестом для набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран…

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного з тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'ять українського народу.

- Усіх забрати не можемо – перервах задуму Хмара, - але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, тут щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й низько вклонитися за їхню мужність….

Його історію не забуто. Що відомо нам про Миколу Скляра?

Холодноярський отаманам Чорний Ворон Микола Скляр із Жовтих Вод прожив коротке, непросте життя, але воно було наповнене яскравими подіями. Сьогодні про нього пишуть історики, краєзнавці і поети. Навчався він в Катеринославському гірничому інституті, у Першу Світову війну він воював та навіть був офіцером. У травні-липні 1919 року Скляр приєднується до отамана Матвія Григор'єва, але вже у серпні він - сотник Повстанської армії Нестора Махна. Невдовзі Скляр стає другим помічником командувача корпусу Повстанської армії, згодом — командиром кавалерійського полку. Улітку 1920 року Микола на чолі кінного загону (150-200 вершників і 20 тачанок із кулеметами) приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного (Пестушка), який боровся під прапорами УНР. Він увійшов в історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Разом з Степовою дивізією звільняв південь та центр України від більшовиків. У вересні 1920 року Чорний Ворон разом зі Степовою дивізією прибув на Чигиринщину. В Медведівці його вперше і побачив старшина Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський).

Ось як він описував воронівців: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона - триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли «школу Махна», але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів”.

А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким: «Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою».

Після з'єднання Степової дивізії з загонами Холодного Яру, 24 вересня 1920 року в Медведівці, Микола Скляр був присутній на раді отаманів Холодного Яру, Чорного Лісу інших регіонів. Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців почали обговорювати можливість походу на Київ — щоб вибити більшовиків зі столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї Чорний Ворон. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу. В жовтні 1920 року Степова дивізія вирушила в Катеринославську губернію. Їх маршрут перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу йшла на південь України для боротьби з Врангелем. Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, першим зустрів ворога. Будьонівці спершу прийняли воронівців за своїх. Тому й Микола Скляр зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили ворога кулеметним вогнем. Стягнувши на себе ворожі сили, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік - у бік Миколаївки та Розумівки. Тактичної мети було досягнуто: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість Степовій дивізії вийти в район свого формування (Верблюжка — Варварівка — Водяне — Петрове) і захистити своїх рідних від червоного терору. Оточені у маленькому лісочку серед степу, триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені козаки добивали себе на очах ворога. Сам отаман вчинив, як робили японські самураї - застрелив командира черворноармійців та пустив останню кулю собі в голову. В безсилій ярості рубали кінноармійці його мертве тіло... Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Після трагічних подій на місце бою приїхали побратими Миколи Скляра – Юрій Горліс-Горський та Пилип Хмара із села Цвітного. Місцеві показали місце бою. Спочатку побратими думали забрати тіло Чорного Ворона, але потім один із холодноярців сказав:

«Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває!».

Зійшлися місцеві мешканці села Розумівка і навколишніх сіл і вперше у 1920 році віддали шану Чорному Ворону та його загону. Друге вшанування героїв відбулося у 1942 році. На могилу Чорного Ворона знову приїжджає Юрій Горліс-Горський і тут влаштовують панахиду по отаману холодноярців. Очевидці розповідають, що тоді приїхало та зійшлося багато людей. Пізніше, в радянські часи, про це місце було заборонено згадувати. За часів радянської влади, за легендою, під час спроби зруйнувати хрест на могилі Чорного Ворона і його побратимів вдарила блискавка. Сьогодні у лісовому урочищі на околиці села Розумівка, де знаходиться могила отамана Чорного Ворона – Миколи Скляра і його козаків, постійно відбуваються військово-патріотичні заходи, відкриваються дитячі табори, проводяться екскурсії. У 2017 році року було відкрито пам'ятник українському військовому діячу і письменнику Юрію Горліс-Горському, який закарбував образ отамана у романі «Холодний Яр». Вшануймо тих, хто віддав себе, навіть не маючи надії, що чогось досягнуть, але десь жевріла у них маленька надія, що можна щось змінити у вільній Україні. Вони усвідомлювали, що протистояти тій великій агресії, яка йде постійно на Україну, дуже важко, але вони боронилися. Боронимося ми сьогодні знову проти російських загарбників, і в нас є надія та велике бажання, що Перемога за нами, тому що, нас захищають українські козаки Герої. Слава Україні! Героям Слава!

Спогади про Чорного Ворона жителів села Розумівки.

Житель села Зеленько Григорій розповідав, як в десятирічному віці разом зі своїм батьком Ивою бачили кровавий бій на власні очі….. В той день вони орали поле двома кіньми, розпочався бій, одного коня будьонівці вбили, а на другого батько Ива посадив десятирічного сина і погнав коня, а сам лежав у ріллі аж поки бій не закінчився. (записали спогади внуки Зеленька Григорія)

Спогади Зеленька Якова Сергійовича жителя села Розумівка.

У нашому селі будьонівці зробили привал на троє суток, це було на Покрову осінню 14 жовтня. Мій батько із сусідом віз горбу сіна на підводі. Незадовго до появи будьоновців у лісі з’явився лісовики (так називали Чорного ворона із його загоном). У цьому загоні був Завгородній з яким мій батько воював на фронті з німцями. Так от цей Завгороднійпри зустрічі сказав: - «Так Сергію не сиди, зараз такий час настав, що сидіти дома не годиться. Треба йти або до красних або до нас. Приходь сьогодні до нас.

Батько раді цікавості прийшов у загін Чорного Ворона і пробувши там три дні. Підійшов він потім до Завгороднього і попросився додому, бо зрозумів, що кочове життя не для нього. Завгородній відпустив і приказав нікому не говорити ні слова про загін. Ось чому батько злякався, коли побачив будьоновців, він думав, що його зразу ж розстріляють.

Батько утік у Миколаївку і там просидів разом з іншими людьми. Не тільки боявся будьоновців, бо простих людей ніхто не щадив, грабували їх, били, записували до заложників.

Чорний Ворон напав на будьоновців перший, бо не знав, що тут ціла армія. Там де зараз стара тракторна бригада на вуглі лісу із кулемета лісовики відкрили стрілянину, а коли будьонівці побачили їх, то відкрили по них стрілянину, та почали їх добивать в молодому лісі під селом.. Там усі і полягли.

Чорний Ворон коли стояли в селі не грабили людей а навпаки у їх був цукор тож вони його заміняли на продукти, а сіно для коней просили у людей.

Спогади Зеленька Якова Сергійовича записала

Корнеєва Л.М. 02 червня 2003 року.