Лихо голодомору
Коли у 1992 році сільська рада доручила мені скласти списки жертв голодомору 1932-33 років, я це завдання виконувала дуже довго. Старожили не дуже охоче згадували ті страшні роки, а тому доводилося переконувати людей в тому, що про злочин геноциду українського народу повинен дізнатися увесь цивілізований світ. Люди називали прізвища та імена своїх померлих родичів, сусідів та знайомих. Перелік жертв був довгий – близько трьох сотень осіб. Тоді я й спіймала себе на думці, що переді мною постає іще один факт злочину радянської влади – замовчування дійсної кількості жертв голокосту. Людмила Корнєєва Спогади про 1932 – 33 роки Зеленька Михайла Григоровича, 1907 року народження
«Над конторою висів лозунг – «Усю науку і досягнення на безкласове суспільство». Зимою 1933 року в газетах писали, що план по заготівлі хліба виконано тільки на 25 процентів. Совєцька власть зробила все по-хитрому. Спочатку розкуркулили людей, які своїм трудом придбали і ту конячину, і парову машину, і якийсь, вулик та корову. Тих, хто з вилами в руках захищав своє майно, розстріляли на вигоні, а остальних заганяли в колгосп. Люди все одно, не хотіли туди йти і совєти рішили, заморить усіх голодом. Активісти рискали по селі, шукали зерно, вигрібали усе до останньої зернини. Був у активі села чоловік із Кримок сліпий на одне око Пересунько, так він нікого не щадив. У одній хаті вигріб навіть маленькі торбинки з горохом та квасолею. Молода Ганна Левонівна кинулася просить, то він її так ударив нагайкою, аж малороска тріснула на спині навпіл. Правда стрічалися і совісні люди. Лисенко Євмен Мелетьович - голова колгоспу, забрав у одних людей закопану пшеницю, але повернув таку саму кількість кукурудзи. Аврам Куценко спиною ставав до печі, щоб остальні не побачили заховане зерно. А в одних людей послали його на горище, він зліз і сказав, що там пусто, а насправді там було зерно. Настала весна і зробилося в селі тихо. Люди вимушені були їсти листя з клена, цвіт акації, мох, шпориш, глей із вишень, жолуді, кору з дерев, гичку з буряків. Кропиву. Горобців. Усі були вимучені. Знесилені і похмурі. Під час ходьби люди заточувалися від голоду. А тоді почали вмирать. Сипалися. Як мухи і старі й молоді. Мерців звозив конячкою старий Устим Журба і скидав усіх у одну яму.»
Записала 02.03.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.
Спогади Зеленька Якова Сергійовича, 1927 року народження
«Мати моя питала свою матір, тобто мою бабу, чи іще колись був голод? Баба відповіла, що був, але з голоду ніхто і ніколи не помирав, бо було кріпатство і панові нужні були живі люди. Батько тітки Тосі Голинської – Бугаєнко Яків Нікіфорович у голодовку був секретарем сільської ради і казав, коли виписували справки про смерть, то не писали – помер з голоду а видумували хворобу, бо вдасть строго заборонила писать правду. А іще він казав, що в Розумівці померло від голоду більше чотирьох сотень осіб. Мій батько Зеленько Сергій Якимович казав, що в містах люди так масово не вмирали, бо їм хліб давали по карточках, а селяни не могли ні купить, ні вимінять і помирали сім’ями. Петра Пилиповича батько розповідав, як у колгоспі на нараді радились до кого йти трусить хліб, а голова колгоспу Голинський Павло Федорович каже: - Підемо до Голинського Пилипа Павловича, бо в нього жодна дитина не вмерла, значить у нього є хліб. На горище поліз уполномочений із району. Він подивився, а там по всьому горищі розсипана пшениця, а зверху батько її притрусив половою. Зліз той чоловік, сказав, що нічого немає, а батькові шепнув: - У мене теж діти, то я твоїх пожалів.
Баба Палажка Зеленько розказувала: «Дивлюсь, а в мене опухли ноги, думаю – не доживу до понеділка. Знала, що під Курінями були посіяні буряки. Пішла, нарвала, принесла і зварила. Своїх нагодувала і сама наїлася. Увечері приїхав об’їздний, погнав мене до колгоспної комори і зачинив там. Уранці приїхав з району уполномочений, спитав чи знайшли у мене вдома буряки і відпустив додому. На другий день прийшли місцеві комнезами і почали нишпорить по усіх закутках. Нічого не знайшли, а коли виходили з хати, то один із них почав стягувати з мене свиту. Батько успів підхватить маленьку Дуню, яка була в мене на руках, а комуняка схватив ту свиту, скрутив і засунув собі за пазуху. Отам, де старий родом, там жив Василь Кащенко. Мій батько був присутній при його арешті і бачив ту бочку, в якій Василь засолив тіло своєї дружини. І коли його спитали, чому зарізав жінку, а не свого коня, то Василь відповів: - Ага, а чим я буду землю оброблять?
А отам, де живе Наташі Джоган батько, там у голодовку жила сім’я – Бугаєнко Зінаїда і четверо малих дітей од двох до дев’яти років. Вони всі померли з голоду. У 1947 році у Західній Україні голоду не було, а в нас був голод. Пам’ятаю, як мати цукровим буряком замішувала борошно і пекла хліб. Він був солодкий, але дуже притомний…»
Записала 05.03.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М. Спогади про голокост Христенко Ольги Григорівни, 1917 року народження, жительки села Миколаївка
«Ішли ми з матір’ю з огороду, а коло контори стояла прив’язана жінка. Вона була якась чорна і розпатлана, наче відьма. Мати сказала, що та жінка зарізала і з’їла своїх дітей у сусідньому селі Стримещині і тепер її везуть до районної міліції. Я вже була підлітком, але злякалась, мені стало моторошно від такого звірства.»
Записала 08.03.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.Спогади про голокост 1932-33 років зі слів Вовченко Олени Павлівни, 1934 року народження
«Мені розказувала моя мати, про сім’ю Поліщуків – Ярину та Андрея. Не добра слава ходила про цю сім’ю. Двоє їхніх дітей померли і сусідка бачила, як у мертвої дівчинки Ярина обгризала на ручках пальчики. Старша дочка Наталка втекла до дядини і ховалася від своїх батьків у тітчиній скрині, а коли їх арештували, то поїхала в інтернат. На Поліщуків заявили, коли люди побачили, як вони клячою везли із лісу хмиз, а з воза стирчали ноги. Під час обшуку в їхній хаті знайшли дві людські голови.»
Записала 05.04.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.Спогади про голокост 1932-33 років зі слів Сметани Варвари Михайлівни, 1899 р.н.
«По нашій вулиці одну жінку обікрали. Вона ходила по глинищі, вище своєї хати, шукала сліди злодіїв і натрапила на лантух. Зраділа, думала там її майно, а коли розв’язала, то побачила людські голови. Вона заявила в сільраду. Приїхала міліція і забрала сім’ю Коваликів, бо до них вели сліди, а в хаті знайшли людські кістки. Дід з Вершини – Бульбак Микола Іванович склав про них віршика.
А в нашій Розумівці
Завелися Козубці –
Самі людоїдці.»
Записала 15.05.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.Спогади Джоган Анастасії Олександрівни, 1923 року народження
«Мого батька звали Поліщук Олександр Іванович. Як був у селі голод, я була мала. Якось мати попросила батька наламать квіток з акації, щоб замісити тісто на коржі. Батько приніс квітки і розказав, що біля колгоспної конюшини побачив жінку, яка упала від голоду. Він її заніс у конюшню. Мати спекла першого коржа, налила в пляшку чаю з материнки і сказала батькові, щоб одніс тій жінці. Батько так і зробив, а до вечора та жінка оклигала. Після війни вона навідалась до нас із подарунками, бо була вдячна за те, що мій батько врятував її від голодної смерті. На превеликий жаль, батько загинув на вйні…»
Записала 05.06.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М. Надруковано в газеті "Вперед" 22 листопада 2025 року, №46. Продовження у наступному номері.
.jpg)
.jpg)
