29 січня – день пам’яті полеглих у бою під Крутами.

                           Навіки молоді - герої Крут                                               

           Сто вісім років тому, страшні події бунтівного 1918 року, додали в історію України трагічну і водночас героїчну сторінку – бій під Крутами. На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року йшли запеклі бої за станцію Бахмач. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. У такий спосіб добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру. Бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом налічував близько чотирьох сотень вояків. Цей День, не дивлячись ні на що, назавжди залишиться світлим в нашій пам’яті. День надії і любові до своєї вітчизни. День пам’яті Героїв Крут.

              В бібліотеці розгорнута тематична виставка «Їх перший бій – останній бій», де представлені художні, історичні та документальні видання. Основу складають книги про подвиг студентів, збірки спогадів та дослідження української революції 1917–1921 років, що розкривають героїку  трагедії та значення бою.

        

                              Соборна мати України одна на всіх, як оберіг

       22 січня в Україні відзначається День Соборності України — державне свято, приурочене до річниці проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1919 році, що символізує єдність українських земель в одну державу, і до проголошення незалежності УНР у 1918 році, що стало фундаментом для соборницької ідеї. Це свято підкреслює неподільність української території, єдність народу та його прагнення до суверенності, що є ключовим для сучасної боротьби за незалежність.

22 січня 1918 року — IV Універсал проголосив незалежність УНР.

22 січня 1919 року — на Софійській площі в Києві проголошено Акт Злуки, що об'єднав УНР та ЗУНР (Галичину, Буковину, Закарпаття) в єдину державу, втіливши віковічну мрію українців про соборність.

           Українська мрія - єдність, свобода і незалежність. Основа державності, якої споконвіку намагалися позбавити цю прекрасну частину земель всі її так звані сусіди прикриваючись «високими» інтересами, час від часу набувала цілком ясні обриси. Так сталося і на початку 1918-го. У цей січневий місяць у запалі революційних змін була створена Українська Народна Республіка, відома як УНР. Більш того на тих територіях, які входили до складу колись потужної Австро-Угорської імперії, була утворена ЗУНР - Західноукраїнська Народна Республіка. Вже до кінця року, в грудні 1918-го у Фастові, з гарячим бажанням втілити українську мрію в реалії, лідерам цих двох держав вдалося підписати своєрідний поєднувальний договір. Цей договір увійшов в нашу сучасну історію як «Акт злуки» і 22-го січня 1919-го року він був публічно оприлюднений в Київській столиці на знаменитій Софійській площі. В бібліотеці представлено тематичну виставку під назвою «Ми – українці. Україна в нас одна», покликана виховувати в дітей любов до рідної землі та почуття національної гордості. Вона об’єднує книги, ілюстрації та символіку української держави, – усе те, що розповідає дітям про історію України, її традиції та звичаї, культуру й цінності, про видатних українців тощо.

                                             Від серця до серця хай іде доброта

       На знайомство з книжковим царством до бібліотеки завітали читачі. Під час заходу дізналися про правила користування бібліотекою, познайомилися з історією виникнення сучасної книги, а також переглянули цікаві дитячі журнали. Маленькі читачі з захопленням гортали яскраві сторінки, відкриваючи для себе новий, захопливий світ друкованого слова. У другій частині зустрічі, в межах #Тижня_безбарєрності, для читачів була проведений урок подорож  «Від серця до серця хай йде доброта». Малюкам доступно пояснили, що таке безбар’єрність — уміння приймати та розуміти людей, які мають особливості чи потребують підтримки. Особливо зворушливим став перегляд мультфільму-казки «Соловейко з одним крилом» — глибока історія про дружбу, прийняття та силу духу. Ця казка не залишила байдужим жодного маленького серця. Такі заходи не лише розширюють кругозір і знайомлять із бібліотекою, а й виховують у дітей доброту, співпереживання та повагу до кожної людини.

                                                                     Лихо голодомору

Коли у 1992 році сільська рада доручила мені скласти списки жертв голодомору 1932-33 років, я це завдання виконувала дуже довго. Старожили не дуже охоче згадували ті страшні роки, а тому доводилося переконувати людей в тому, що про злочин геноциду українського народу повинен дізнатися увесь цивілізований світ. Люди називали прізвища та імена своїх померлих родичів, сусідів та знайомих. Перелік жертв був довгий – близько трьох сотень осіб. Тоді я й спіймала себе на думці, що переді мною постає іще один факт злочину радянської влади – замовчування дійсної кількості жертв голокосту. Людмила Корнєєва

Спогади про 1932 – 33 роки Зеленька Михайла Григоровича, 1907 року народження

«Над конторою висів лозунг – «Усю науку і досягнення на безкласове суспільство». Зимою 1933 року в газетах писали, що план по заготівлі хліба виконано тільки на 25 процентів. Совєцька власть зробила все по-хитрому. Спочатку розкуркулили людей, які своїм трудом придбали і ту конячину, і парову машину, і якийсь, вулик та корову. Тих, хто з вилами в руках захищав своє майно, розстріляли на вигоні, а остальних заганяли в колгосп. Люди все одно, не хотіли туди йти і совєти рішили, заморить усіх голодом. Активісти рискали по селі, шукали зерно, вигрібали усе до останньої зернини. Був у активі села чоловік із Кримок сліпий на одне око Пересунько, так він нікого не щадив. У одній хаті вигріб навіть маленькі торбинки з горохом та квасолею. Молода Ганна Левонівна кинулася просить, то він її так ударив нагайкою, аж малороска тріснула на спині навпіл. Правда стрічалися і совісні люди. Лисенко Євмен Мелетьович - голова колгоспу, забрав у одних людей закопану пшеницю, але повернув таку саму кількість кукурудзи. Аврам Куценко спиною ставав до печі, щоб остальні не побачили заховане зерно. А в одних людей послали його на горище, він зліз і сказав, що там пусто, а насправді там було зерно. Настала весна і зробилося в селі тихо. Люди вимушені були їсти листя з клена, цвіт акації, мох, шпориш, глей із вишень, жолуді, кору з дерев, гичку з буряків. Кропиву. Горобців. Усі були вимучені. Знесилені і похмурі. Під час ходьби люди заточувалися від голоду. А тоді почали вмирать. Сипалися. Як мухи і старі й молоді. Мерців звозив конячкою старий Устим Журба і скидав усіх у одну яму.» Записала 02.03.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М. Спогади Зеленька Якова Сергійовича, 1927 року народження «Мати моя питала свою матір, тобто мою бабу, чи іще колись був голод? Баба відповіла, що був, але з голоду ніхто і ніколи не помирав, бо було кріпатство і панові нужні були живі люди. Батько тітки Тосі Голинської – Бугаєнко Яків Нікіфорович у голодовку був секретарем сільської ради і казав, коли виписували справки про смерть, то не писали – помер з голоду а видумували хворобу, бо вдасть строго заборонила писать правду. А іще він казав, що в Розумівці померло від голоду більше чотирьох сотень осіб. Мій батько Зеленько Сергій Якимович казав, що в містах люди так масово не вмирали, бо їм хліб давали по карточках, а селяни не могли ні купить, ні вимінять і помирали сім’ями. Петра Пилиповича батько розповідав, як у колгоспі на нараді радились до кого йти трусить хліб, а голова колгоспу Голинський Павло Федорович каже: - Підемо до Голинського Пилипа Павловича, бо в нього жодна дитина не вмерла, значить у нього є хліб. На горище поліз уполномочений із району. Він подивився, а там по всьому горищі розсипана пшениця, а зверху батько її притрусив половою. Зліз той чоловік, сказав, що нічого немає, а батькові шепнув: - У мене теж діти, то я твоїх пожалів. Баба Палажка Зеленько розказувала: «Дивлюсь, а в мене опухли ноги, думаю – не доживу до понеділка. Знала, що під Курінями були посіяні буряки. Пішла, нарвала, принесла і зварила. Своїх нагодувала і сама наїлася. Увечері приїхав об’їздний, погнав мене до колгоспної комори і зачинив там. Уранці приїхав з району уполномочений, спитав чи знайшли у мене вдома буряки і відпустив додому. На другий день прийшли місцеві комнезами і почали нишпорить по усіх закутках. Нічого не знайшли, а коли виходили з хати, то один із них почав стягувати з мене свиту. Батько успів підхватить маленьку Дуню, яка була в мене на руках, а комуняка схватив ту свиту, скрутив і засунув собі за пазуху. Отам, де старий родом, там жив Василь Кащенко. Мій батько був присутній при його арешті і бачив ту бочку, в якій Василь засолив тіло своєї дружини. І коли його спитали, чому зарізав жінку, а не свого коня, то Василь відповів: - Ага, а чим я буду землю оброблять? А отам, де живе Наташі Джоган батько, там у голодовку жила сім’я – Бугаєнко Зінаїда і четверо малих дітей од двох до дев’яти років. Вони всі померли з голоду. У 1947 році у Західній Україні голоду не було, а в нас був голод. Пам’ятаю, як мати цукровим буряком замішувала борошно і пекла хліб. Він був солодкий, але дуже притомний…» Записала 05.03.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.

Спогади про голокост Христенко Ольги Григорівни, 1917 року народження, жительки села Миколаївка

«Ішли ми з матір’ю з огороду, а коло контори стояла прив’язана жінка. Вона була якась чорна і розпатлана, наче відьма. Мати сказала, що та жінка зарізала і з’їла своїх дітей у сусідньому селі Стримещині і тепер її везуть до районної міліції. Я вже була підлітком, але злякалась, мені стало моторошно від такого звірства.» Записала 08.03.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.

Спогади про голокост 1932-33 років зі слів Вовченко Олени Павлівни, 1934 року народження

«Мені розказувала моя мати, про сім’ю Поліщуків – Ярину та Андрея. Не добра слава ходила про цю сім’ю. Двоє їхніх дітей померли і сусідка бачила, як у мертвої дівчинки Ярина обгризала на ручках пальчики. Старша дочка Наталка втекла до дядини і ховалася від своїх батьків у тітчиній скрині, а коли їх арештували, то поїхала в інтернат. На Поліщуків заявили, коли люди побачили, як вони клячою везли із лісу хмиз, а з воза стирчали ноги. Під час обшуку в їхній хаті знайшли дві людські голови.» Записала 05.04.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.

Спогади про голокост 1932-33 років зі слів Сметани Варвари Михайлівни, 1899 р.н.

«По нашій вулиці одну жінку обікрали. Вона ходила по глинищі, вище своєї хати, шукала сліди злодіїв і натрапила на лантух. Зраділа, думала там її майно, а коли розв’язала, то побачила людські голови. Вона заявила в сільраду. Приїхала міліція і забрала сім’ю Коваликів, бо до них вели сліди, а в хаті знайшли людські кістки. Дід з Вершини – Бульбак Микола Іванович склав про них віршика. А в нашій Розумівці Завелися Козубці – Самі людоїдці.» Записала 15.05.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.

Спогади Джоган Анастасії Олександрівни, 1923 року народження

«Мого батька звали Поліщук Олександр Іванович. Як був у селі голод, я була мала. Якось мати попросила батька наламать квіток з акації, щоб замісити тісто на коржі. Батько приніс квітки і розказав, що біля колгоспної конюшини побачив жінку, яка упала від голоду. Він її заніс у конюшню. Мати спекла першого коржа, налила в пляшку чаю з материнки і сказала батькові, щоб одніс тій жінці. Батько так і зробив, а до вечора та жінка оклигала. Після війни вона навідалась до нас із подарунками, бо була вдячна за те, що мій батько врятував її від голодної смерті. На превеликий жаль, батько загинув на вйні…» Записала 05.06.1992 року завідувачка музеєм Корнєєва Л.М.

Надруковано в газеті "Вперед" 22 листопада 2025 року, №46. Продовження у наступному номері.

                                        Вічна пам'ять жертвам голодомору 1932-1933 рр.

Четвертої суботи листопада в Україні вшановують пам'ять жертв Голодоморів. О 16-й годині біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору відбулася поминальна панахида, в якій приймали участь Розумівський старостинський округ та громада села. Присутні запалили свічки, встановили їх біля пам’ятника жертв Голодомору нашим односельцям. Горітимуть свічки, зігріваючи душі тих, кого в 33 – му не відспівали, не оплакали, не провели, не пом’янули….

1933 рік. Найчорніший час в історії України.

Коли дослідники говорять про голодомор 1932-1933 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933рр. Саме за ці 17 місяців, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року, в Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня….

                                                  З рідним словом міцніє наша держава

      Мова кожного народу – явище давнє, її коріння сягає у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим результатом матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь. Українські поети, художники, політичні діячі у всі часи намагалися зберегти та популяризувати рідну мову. З року в рік наша мова збирає все більше справжніх прихильників. 27 жовтня наша країна відзначає надзвичайно важливе для нас свято — День української писемності та мови.  Свято у день пам’яті Преподобного Нестора-Літописця нагадує про давність української мови, яка є єдиною державною, про історію її абетки, розповідає про розвиток української писемності, та й загалом популяризує українську мову в Україні та за кордоном.

Нестор Літописець – письменник-агіограф, основоположник давньоруської історіографії, перший історик Київської Русі, мислитель, вчений, ченець Києво-Печерського монастиря. Вважається, що саме він є автором першої писемної історії українських земель — «Повісті врем'яних літ», початок історії української літератури.

Найдавнішою з нині відомих датованою пам'яткою кирилиці є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаменні кириличні рукописи: Савина книга (Савине Євангеліє) кін. X — поч. XI ст., Супрасльський збірник XI ст. та Енинський апостол XI ст. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056–57 років створення. Остромирове Євангеліє писав киянин дяк Григорій на замовлення Остромира — з київського боярського роду. Книга вважається пам'яткою української мови, засвідчує її риси. Кирилиця міняла свій вигляд впродовж історії. З XIV століття поширився півустав. Це було зумовлено прискоренням писання, адже потреба в книжках збільшувалася. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. А ще потрібно було швидко писати документи, ділові папери — так наприкінці XIV століття виник скоропис. Зі скоропису розвинувся курсив — сучасне ручне письмо, де всі букви пов'язані лініями. В XIV столітті з'явилася й орнаментальна в'язь у заголовках.

                                           ЦІКАВІ ФАКТИ:

1.      Українська мова нараховує приблизно 276 тисяч слів. Але стрімкий розвиток в останні роки суттєво збільшив цю кількість на декілька сотень.

 2. За лексичним запасом найбільш близькими до української мови є: білоруська (84%), польська (70%) та сербська (68%).

 3. Українська мова офіційно визнана однією з найкрасивіших: вона посідає друге місце у світі за мелодійністю (після італійської) й третє за красою лексики (після французької та перської).

 4. Українська мова входить у тридцятку найпоширеніших у світі мов, кількість людей, які розмовляють українською – близько 45 мільйонів.

 5. В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських мов, іменник має 7 відмінків, один з яких – кличний.

 6. 448 р. візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова “мед” і “страва”. Це була перша згадка українських слів.

 7. В українській мові найбільша кількість слів починається на літеру “П”. Найменш уживаною літерою українського алфавіту є літера “Ф”.

 8. Найдовше слово в українській мові складається з 30 літер! Спробуйте вимовити: «дихлордифенілтрихлорметилметан» (це хімікат для боротьби зі шкідниками).

 9. В українській мові безліч синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.  У «Короткому словнику синонімів української мови», де зібрано 4279 синонімічних рядів, найбільше синонімів має слово «бити» — аж 45!

 10. Найстаріший літературний збірник, написаний українською мовою, датується 1571 роком. Баладна пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» була включена у граматику Яна Богослова. Але через смерть автора ця книга не побачила світ. Першим надрукованим «Букварем» вважається підручник Івана Федорова, який зараз знаходиться у бібліотеці Гарварду.

 11. Українську офіційно визнали літературною після видання «Енеїди» Івана Котляревського. Тож Котляревського вважають основоположником нової української мови.

 Завдяки мові та мисленню суспільство здатне змінювати навколишній світ. Недарма, українську мову називають солов’їною, адже вона багата на епітети та її звучання неймовірне.

                              Нестор Літописець. Фото: Печерський Патерик, Вікіпедія

Сторінка з Київських глаголичних листків X століття. Фото: Вікіпедія

Як стереотипи керують Вашим життям і що з цим робити?

                       

                              

          Стереотипи впливають на наше життя, слугуючи фільтром для сприйняття реальності. Дозволяють швидко категоризувати інформацію, що допомагає почуватися більш обізнаним та не «загубленим» у складному світі. Вони можуть як упорядковувати світ, роблячи його зрозумілішим, так і обмежувати, породжуючи упередження, не дозволяючи критично мислити та об'єктивно сприймати нову інформацію про людей і явища. Позитивний вплив стереотипів полягає в тому, що вони допомагають швидше обробляти інформацію, тоді як негативний — в їхній здатності спотворювати реальність, обмежувати особистісний розвиток та сприяти дискримінації.